м. Канів

Гори тягнуться грядою понад Дніпром від Ржищева до гирла річки Рось. Найвищі точки розташовані неподалік села Григорівки (242 метри над рівнем моря) та за кілька кілометрів на південь від Канева (244 м). На території Канівських гір — на Чернечій горі розташований музей та могила Т. Г. Шевченка. У межах Канева більшість гір мають власні назви: Дніпрова, Московка, Лиса, Пилипенкова, Гончарка, Княжа (221,2 м), Мар'їна гора та інші. У найпівнічнішій частині Зарубинецького мису розташована відокремлена гора Батура, яка отримала свою назву на честь похованого тут козака Батури. На вершині збереглася його могила з великим кам'яним хрестом. На території Трахтемирівського півострова розташовані: Гнатенкова Гора, Тополева Гора, Мушина гора та інші.

На Княжій горі археолог Микола Біляшівський 1892 року відкрив залишки Родня — літописного міста, перша згадка про яке датується 980 роком. На Московці поблизу Канева розкопали сліди поселень багатьох епох — доби бронзи, ранніх слов'ян, Київської Русі. Залишки оборонних валів і ровів збереглися до нашого часу. У травні 1787 року під цією горою стояло судно «Днєпр», на якому імператриця Катерина II подорожувала до Криму. На самій горі на честь високої гості був влаштований феєрверк та ілюмінація.

В урочищі Ісковщина біля Канева археологи виявили численні вироби з кераміки та залишки домівок людей, які тут жили близько 1500 року до н. е.

На Пилипенковій горі існувало городище (II століття до н. е. — I століття), яке було одним з найбільших центрів зарубинецької культури в Середньому Подніпров'ї.

В урочищі Зарубинці біля с. Луковиця за часів Київської Русі стояло літописне місто Заруб, недалеко від якого стояв Зарубський (Трахтемирівський) монастир.

Біля с. Григорівка знайдено однойменне поселення з давньоруською забудовою XI-XIII століть.

Біля с. Трахтемирів знайдено Трахтемирівське городище площею близько 500 га VI століття до нашої ери.

м. Канів

Тарасова гора в Каневі — національна святиня українського народу, місце поховання видатного поета-пророка Тараса Григоровича Шевченка.

Ймовірно в XI ст. тут було засновано печерний Канівський монастир, після чого її стали називати Чернечою горою.

Влітку 1845 р. пароплавом по Дніпру вгору плив Тарас Шевченко. Незрівнянна краса Канівських гір глибоко полонила вразливу душу поета … Дещо пізніше пережиті враження вилились на папір у чарівній поезії «Сон» («Гори мої високі»), що став довічною мрією співця про Канівські гори. Прибувши в Переяслав, поет восени того ж року несподівано тяжко захворів. Про всяк випадок він навіть написав «Заповіт» (25 грудня 1845 р.). Поетів приятель лікар Андрій Козачковський вилікував Тараса. Але вже іншого заповіту Шевченко не створював.

Після цієї подорожі Тарас завжди хотів придбати тут ділянку для будівництва садиби, але його планам не судилося здійснитися. «Тут був козацький цвинтар, тут похований Іван Підкова. Нехай мене тут і поховають», — сказав Шевченко, піднявшись на Чернечу гору Канева (за спогадами В. Галушківського).

Проте після смерті поета труну з його прахом було перезаховано 10 травня 1861 р. у Каневі. Згідно із заповітом, його поховали на високій дніпровській кручі, яку з тих пір називають Тарасовою Горою. На могилі був насипаний курган і встановлений хрест.

В колишньому будинку доглядача могили Івана Ядловського відкрито музей «Тарасова світлиця» — проста хатина, де знаходилася кімната для паломників, нині, як і колись доступна туристам.

У 1925 р. створено Шевченківський національний заповідник, в 1939 р. - встановлено найбільший в Україні пам'ятник Шевченку (14 м).

У 1977 р. збудовано меморіальний комплекс сходжень на Тарасову гору (арх. А. Мошенський, О. Добродієв). До комплексу входить нижній парк з басейном, 392 монументальні гранітні сходи з майданчиками та павільйонами для відпочинку екскурсантів та фонтаном «Лілея», верхня широка алея з оглядовим майданчиком та павільйон приплаву «Тарасова гора».

У 2010 р. після багаторічної реставрації відкрив свої двері літературно-меморіальний музей Т. Шевченка. Музейна збірка налічує понад 35 тис. одиниць збереження, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото і кіноматеріали, аудіо та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів. Діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тис. примірників.

У 2019 житель Канева Дмитро Ліховий реалізував на Тарасовій Горі проект «Світогляд» — він з командою однодумців створив і розмістив на поручнях сходів і оглядового майданчика таблички з цитатами Т. Г. Шевченка, виконані шрифтом Брайля, для людей з вадами зору.

Автори фільму та ідеї фільму:
Оператор-пілот Андрей Степаненко та Симоненко Володимир.
Мандарин — утілили ідею з табличками та шрифтом Брайлю.
Куратор проєкту: Олександр Трегуб.

м. Канів, вул. Шевченка, 108

Природний заповідник в Україні. Розташований неподалік від міста Канева, на правому березі Дніпра, має у своєму складі три різні за природними особливостями частини: нагірну із вкритими лісами ярами та пагорбами, два заплавні острови на Дніпрі – Круглик та Шелестів, та Зміїні острови у Канівському водосховищі. Одним з головних ініціаторів його створення був видатний археолог та етнограф, академік Микола Біляшівський. Межує безпосередньо з Чернечою горою — місцем поховання Т. Г. Шевченка. Площа 2027 гектарів. Створений 30 липня 1923 року на базі Канівського навчально-дослідного лісового господарства. Є структурним підрозділом КНУ ім. Т. Шевченка.

Основні функції заповідника — охорона еталонних та унікальних природних комплексів лісостепу, збереження біорізноманіття, спостереження за зміною природних процесів.

Пагорби заповідника — це Канівські дислокації — одна з найбільших яружно-балкових систем Європи. Здавна на цих пагорбах селились люди. Недаремно тут відкрито близько чотирьох сотень давніх поселень. Серед них Велике скіфське городище на однойменній горі (IV ст. до н.е.), поселення полян IV ст.н.е.,  давньоруське літопісне городище Родень (IX-XIII ст.), розташоване на Княжій горі.

Побачити власними очима рідкісні археологічні знахідки, деяким з яких більше 300 мільйонів років, а також познайомитися з місцевою природою, дізнатися більше про флору і фауну можна у Музеї природи у Канівському заповіднику.

Споглядаючи Канівські гори, важко уявити, що колись тут було море. Від тих часів у відкладах дислокацій та на Дніпровському дні збереглися численні залишки доісторичних морських тварин.

Головною у Канівському заповіднику є нагірна його частина. Ця територія була визнана заповідною з метою охорони реліктового грабового лісу на східній межі його поширення. Східніше грабових лісів вже немає. Красоти Канівського заповідника вам можуть показати його співробітники. Тут організовуються екскурсії до Музею природи заповідника та екскурсії екологічною стежкою до нагірної частини. Але застерігаємо вас від самовільних прогулянок резерватом — це суворо заборонено.

м. Канів, вул. Небесної Сотні, 62

Собор побудований у 1144 році київським князем Всеволодом Ольговичем.

Історики кажуть, що біля стін храму, на початку його будівництва, готувалося оборонне укріплення від половців після невдалого походу князя Ігоря.

Собор спочатку був Георгієвським, але пізніше його переосвятили на собор Успіння Богоматері. У 1239 році монголо-татари зруйнували Канів. Собор уцілів, хоча тривалий час стояв напівзруйнованим. Відбудували святиню у ХVІ столітті. Тоді ж її укріпили для виконання фортифікаційних функцій у боротьбі з татарами. І собор справно виконував ці функції. Особливо пам’ятною стала оборона собору від турецько-татарської армії у 1678 році. Нею керував архімандрит Макарій Токаревський (нині поряд із собором стоїть пам'ятник Святому Макарію). Тривала вона кілька днів. Врешті-решт татари обклали собор дровами і соломою і підпалили. Оборонці змушені були здатися. Їх піддали жорстоким тортурам.

Майже півтора століття будівля собору залишалася зруйнованою. У руїнах собор стояв до 1810 року. Відбудували його греко-католики, які на 20 років раніше збудували поряд із собором училище Братів Василіан. Саме тоді храм набув рис класицизму. У 1833 році греко-католиків із собору вигнали й передали його православному духовенству.

Саме у приміщенні сучасного собору в останню путь провели українського генія Тараса Шевченка. 8 травня (20 травня по сучасному стилю) 1861 р. на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря було перевезено із Києва до Канева. Дві доби домовина письменника перебувала в Успенському соборі.

м. Канів, вул. Героїв Небесної Сотні, 64

Музей було відкрито 23 квітня 1972 року. Його організатором і засновником був ентузіаст музейної справи, заслужений працівник культури України Василь Коваленко.

З 1972 по 1990 роки експозиція знаходилась в Успенському соборі (пам’ятці архітектури ХІІ ст.). В 1990 році музей розміщено в будинку колишнього Базиліанського училища, яке є пам’яткою архітектури XVIII ст. Фонди музею нараховують близько 5 тисяч експонатів. Найцінніші експонати: одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло. Вироби сучасних майстрів склодувів, різбьярів по дереву, художників, яких також чимало в зібранні музею, дають можливість побачити, як розвивалось прикладне мистецтво в індустріальну епоху.

м. Канів, вул. Героїв Небесної Сотні

У Центральному парку в 1985 році на честь 40-річчя Перемоги, над братською могилою сотень земляків встановлено пам'ятник жертвам Другої світової війни. Фігура молодої жінки (Батьківщини матері) яка тримає на руках дитину є символом майбутнього. Біля підніжжя монумента горить вічний вогонь. Автори пам'ятника — архітектор Стукалов і скульптор Мороз-Усенко. Саме із парку Слави розкривається прекрасний краєвид на частину Канева та Дніпра. За історичними відомостями, саме тут колись був центр міста та славнозвісний канівський замок, який був споруджений у 30-х роках XVI століття. Знаменитий замок простояв понад двісті років і був знищений під час повстання гайдамаків у 1768 році, коли у замку вибухнули порохові склади.

Саме під цією горою, за легендами, знаходяться відомі підземні ходи, одні з яких тягнуться попід старим руслом Дніпра на лівий берег, другі – до гори Московки, треті – до Яблунівського лісу, четверті – до підземної церкви.

За історичними відомостями, верхні шари підземелля знаходяться на глибині 3-4 метри, а нижні – 9-10 метрів.

Зовсім недалеко від парку Слави, біля Успенського собору стоїть пам'ятник на могилі відомого радянського дитячого письменника Аркадія Гайдара. Аркадій Петрович, який у 1941 році працював військовим кореспондентом і потрапив у оточення, загинув неподалік від Канева, біля села Ліплява. У 1947 році тіло письменника перепоховали у Каневі.

м. Канів, вул. Монастирок, 2A

Козацька церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудована у 1701–1702 роках з ініціативи гетьмана Івана Мазепи та Переяславського єпископа Захаревича козаками-ченцями в урочищі Монастирок під Чернечою горою. Зовнішній вигляд церкви був відтворений завдяки малюнкам французького художника Жана-Анрі Мюнца.

Церква була невіддільною частиною стародавнього Канівського монастиря, в якому поховані славетні українські гетьмани Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка. Поруч з церквою 20 травня 2014 року відкрито пам'ятник козацькому отаману Івану Підкові. Меморіальний знак славетному гетьману Івану Підкові та в його образі – всім українським козакам-лицарям, які знайшли, як і пізніше Шевченко, вічний спочинок на Чернечій горі.

м. Канів, вул. Леніна, 189

Офіційно музей було відкрито 20 жовтня 2012 року. Його експозицію на момент відкриття складала бронетанкова, артилерійська і ракетна техніка, яка перебувала на озброєнні радянської армії з часів ІІ світової війни. Проте нещодавно із музею демонтували декілька експонатів.

В основі експонатів макет бронепоїзда, який є пам’ятним знаком бійцям бронепоїзда №56, який захищав канівський напрям у серпні 1941 року. Макет натурального розміру та зроблено на базі справжнього паровоза серії «Ов» і двох вагонів, обшитих листовим залізом.

Створити таку історичну пам’ятку вирішили після виходу фільму «Фортеця на колесах». Тож у 1980-ому році до 35-ої річниці перемоги на заводі «Магніт» із списаного паровозу зробили макет бронепоїзда. У 1984-ому році до нього причепили старий пасажирський вагон, подарований Одеською залізницею.

Також деякі музейні експонати, а саме: танк БМП-1, який був однією із найкращих машин під час боїв в Афганістані, та гармата ЗІС-3, встановлено у сквері Воїнів-інтернаціоналістів.

м. Канів, Координати: 49°45'54"N 31°28'52"E

Ця історична пам’ятка місцевого значення привертає увагу будь-кого, хто приїхав у Канів. Справді міст, який не простояв навіть і десятиліття, постійно нагадує канівцям про страшні бої та подвиг, який зробили наші предки.

За інформацією із архівів, залізничний міст, який сполучав Канів із Золотоношею, відкрили 24 липня 1932 року, а 1 січня 1933 року зімкнулися рейки Канева із Миронівкою.

Цей міст будували півтора роки. Влітку 1941 року спеціалісти НКВС підірвали залізничний міст. Під час окупації його намагалися відновити, але цьому завадила підпільна диверсійна група. Навіть у повоєнний час міст не відбудували.

Під час будівництва Канівської ГЕС його тимчасово відновили, щоб підвозити будівельні матеріали, але із спорудженням дамби у ньому потреба відпала, тому він продовжує руйнуватися.

Черкаська обл., с. Бучак, Координати: 49°51'55.0"N 31°26'11.3"E

Блакитне озеро Бучак — символ всеперемагаючої сили природи над бездумним свавіллям нехитрого людства — виникло на місці гігантського котловану гідроакумуляторний станції.

У 1987 році під товстенним шаром бетону зникли село Бучак, цінні історико-культурні артефакти дохристиянських часів, гектари лісів. Однак, на місці недобудови дивом утворилося дивовижної краси озеро з чистою синьою водою, яке має глибину близько тридцяти метрів і заповнюється не дніпровською водою, а підземними джерелами. Тому навіть в спекотне літо вода в озері прохолодна і дивно чиста.

Через мальовниче розташування Бучак неодноразово ставав кінознімальним майданчиком. Наприкінці 1950-х Олександр Птушко знімав тут «Казку про Іллю Муромця». Природа Бучака стала місцем натурних зйомок для «Української рапсодії» Сергія Параджанова, «Ночі на Івана Купала» Юрія Ілленка, «Іванова дитинства» Андрія Тарковьского.

За 2 км нижче за течією Дніпра розташована Бабина гора, яку археолог та історик Борис Рибаков відносив до провідних Святилищ цього періоду на Середньому Подніпров’ї.

Бабина гора розташована неподалік від Бучака. Б. Рибаков називає бабину гору «провідним святилищем ранньослов’янського періоду». Це місце здавна славиться своєю жіночою Силою і тут проводять різноманітні обряди та ритуали, спрямовані а набуття жіночої Сили, продовження Роду і наповнення здоров'ям.

Перед підйомом на Бабину є Священний Лабіринт — це свого роду очисний ритуал перед підйомом на Священну гору.

У Бучацькому лісництві Канівського лісгоспу є славнозвісна Рожена криниця, яка, за переказами, ще пам’ятає князів Київської Русі. У криниці дуже смачна кришталева вода, яка не псується протягом довгого часу. Джерело ніколи не замерзає та не пересихає. Здавна Рожена криниця вважалася місцем сили, а вода її, як стверджують місцеві та шанувальники, повертає до життя, зцілює хвороби і, зокрема, й жіночі недуги. Окрім численних легенд, з цим місцем пов’язаний духовний аспект — священнослужителі та церковні діячі вважають, що цілюща вода наділена Божою благодаттю, тож тут часто проводять служби, релігійні заходи для прочан.

Основна легенда, з якою пов’язують назву гідрологічної пам’ятки, сягає IX століття. Великі князі Київської Русі Святослав, Ігор та Володимир, ідучи на ратну битву з половцями, зупинялися в цьому урочищі, аби втамувати спрагу та поповнити запаси води. Уродженка Канівського Придніпров’я, красуня Рожена зустрічала і проводжала воїнів і князів, пригощаючи їх джерельною цілющою водою. Ця вода нібито наділяла дружинників силою і хоробрістю, а при поверненні з походу заживляла їхні рани. І сьогодні Рожена криниця має велику силу тяжіння і впливу на людей, котрі, одного разу тут побувавши, неодмінно прагнуть повернутися сюди знову, відновити сили та очистити душу.

Черкаська обл.

Про це місце існує стільки історій, чуток, легенд, та вірувань.

Перші поселення на його території археологи датують ще сотнею тисяч років тому. Тут знаходять сліди скіфських городищ, трипільської, черняхівської культури. Чи не кожній горі тут відводять роль язичницького святилища в далекому минулому.

До Трахтемирова належали літописні поселення Заруб (місто Зарубинці) та Монастирок. Сьогодні вони затоплені Канівським водосховищем. У Трахтемирові була найважливіша козацька святиня — Зарубинецький монастир. В «Іпатіївському літописі» в 1096 і 1168 рр. згадано місто Заруб з монастирем. Біля міста на Дніпрі був Зарубинецький брід. Дехто стверджує, що за часів ранньої Київської Русі на півострові стояло чотири великих міста, які поруйнували татаро-монголи. Місто також називають першою столицею реєстрового козацтва. Статус козацької резиденції Трахтемирів дістав у XVI—XVII століттях. Для гетьманів був призначений Трахтемирівський замок. Саме тут працював козацький уряд, обирали гетьманів, приймали іноземних послів і майстрували козацькі флотилії. Звідси виходили у далекі походи. Пов’язують поселення з іменами гетьманів Остафія Дашкевича, Богдана Ружинського, Петра Сагайдачного, Криштофа Косинського, Северина Наливайка.

В кінці ХVІI століття місто було вщент зруйноване турками. Через сотню років гайдамаки спалили і відбудований козаками монастир, який на той час належав Василіанам (греко-католикам).

Відтоді Трахтемирів згадують в історії як звичайне містечко. Нині тут панує природа. Людей виселяли, у зв’язку з будівництвом ГЕС в Каневі та наповненням водосховища. Залишились лиш поодинокі старі хатки. Півострів, як місце сили, облюбували також езотерики й послідовники різноманітних духовних, чи містичних практик. У Другу світову це місце було одним із ключових у важкій битві за Дніпро і отримало назву "Букринський плацдарм".

Гуляючи серед тиші, лісів, ярів та чудових краєвидів, можна натрапити на окремі кам’яні хрести та й на ціле старовинне кладовище. Його називають козацьким, хоч кам’яні хрести переважно датовані дев’ятнадцятим століттям.

У 1994 р. на території Трахтемирова створили Державний історико-культурний заповідник «Трахтемирів». Нині тут перебувають лише 18 пам'ятників, а поселення скіфського та давньоруського періодів розташовані на території новоствореного ландшафтного парку. У фондах Інституту археології НАНУ зберігаються результати археологічних розвідок на території Трахтемирова під час Канівських експедицій, зокрема 1993 року під керівництвом Л. Виногородської та В. Петрашенка. Але вони ніде не публікуються.

Черкаська обл., Координати: 49°37'43.4"N 31°25'48.0"E

В с. Межиріч, на мису утвореному долинами річок Росі та Росcави, розташована пізньо-палеолітична стоянка мисливців на мамутів.

Стоянка Межиріч була випадково відкрита восени 1965 року, одним із місцевих жителів З. Н. Новицьким. При споруджені льоху на глибині близько 2-х метрів він натрапив на нижню щелепу мамута. В результаті багаторічних (з 1966 р.) розкопок, здійснених вітчизняними та зарубіжними вченими, на стоянці виявлено та досліджено чотири житлових конструкції та господарські об’єкти навколо них.

Археологічна цінність Межиріцької стоянки величезна. Подібних за унікальністю житлових комплексів у світі знайдено не більше півдесятка. У Східній Європі ця стоянка є найкраще датованою 14,5 тисяч років. На одному з бивнів мамонта, знайденого на стоянці, зображено примітивну схему місцевості. Можливо, це найдавніша мапа, знайдена на території України. Вона складається з семи рядів зображень. Нині ця унікальна знахідка експонується у Національному науково-природничому музеї НАН України.

Одне із жител стоянки експонується у Києві в Національному науково-природничому музеї НАН України, одне було подароване легендарному Американському Музею природничої історії, одне "працює" пересувною виставкою на різних наукових форумах. Четверте житло вже тридцять років зберігається у Межирічі. Воно чекає часу коли в селі створять давно обіцяний музей і потихеньку руйнується. Вже тричі падало накриття над унікальною пам'яткою, кілька раз його руйнували злодії й вандали... В 2002-2008 рр. у Межирічі працювала міжнародна експедиція, яку фінансували французи, а зараз на роскопі працюють археологи Київського університету імені Тараса Шевченка.

Автори фотографій:
Ілля Труфанов, Віталіна Тимченко, Катерина Довгайло.
Фото з дрону: Влад Гриценко, Денис Шевченко, Андрій Степаненко.

Сторінка «Місця сили» створена за підтримки Українського Культурного Фонду в рамках проєкту «Культура в часи кризи: інституційна підтримка».