Арт-Резиденція і Канівський Міжнародний Скульптурний Симпозіум «ЧервонеЧорне»

Щороку в м. Каневі, у межах арт-резиденції «ЧервонеЧорне», живуть і працюють художники світового рівня, які реалізують свої індивідуальні або колективні проекти. Митці діють на розмикання герметичної ситуації, яка склалася навколо фігури «національного поета». Так Шевченка називав і Сартр, який навідував Чернечу гору з Симоною де Бовуар. Зараз міць і потуга поета замкнена всередині певного міфу, що є неактуальним для зовнішнього світу. Ініціатива мистецького об'єднання «ЧервонеЧорне» спрямована на розрив зачарованого кола штучного поклоніння «ідолу місцевого значення». Саме крізь ідеї дуже різних художників у цьому місті фігура Шевченка десакралізується, а саме місце (місто) замість «місця тиші» стає простором для втілення живої думки, робочим майданчиком і лабораторією.

Цьогоріч на проект Арт-Резиденція і Канівський Міжнародний Скульптурний Симпозіум «ЧервонеЧорне» ми запросили українських художників Олександра Бабака, Владу Ралко і Володимира Буднікова і скульпторів Людмилу Мисько-Маляренко (Україна), Вінсента Бьюфіл (Франція), Йошіо Яги (Японія), Роланда Хефта (Німеччина), Олександра Дяченко (Україна). В Резиденції митці працюватимуть над індивідуальними і колективними проектами: «Рікою» і «Цінні речі» — у живописі та «Грані» — у скульптурі.

1 липня
Команда проекту почала підготовчі роботи в рамках проекту.

15 липня
Починають роботу художники: Влада Ралко (Україна), Володимир Будніков (Україна), Олександр Бабак (Україна).

2 вересня
В м.Канів приїжджають скульптори Людмила Мисько (Україна), Yoshio Yagi (Японія), Vincent Beaufils-Hourdigas (Франція), Roland Höft (Німеччина), Олександр Дяченко (Україна), художник Nicholas Voeikoff-Erens (Канада).

28 вересня
Ми плануємо виставку-презентацію робіт художників і скульпторів в галереї ЧервонеЧорне, м.Канів, вул. Дніпровська, 1.

Вперше ЧервонеЧорне реалізує проект «Арт-Резиденція і Канівський Міжнародний скульптурний Сімпозіум «ЧервонеЧорне» за підтримки Українського Культурного Фонду (УКФ).

Лінія Розмежування

Володимир Будніков, Влада Ралко

Уже третій рік наша увага прикута до так званої лінії розмежування щоденно. Межа, що від початку воєнних дій на Сході здавалася сповненою певної логіки розрізняння «свого» від «чужого», зараз, здається, розповзлася вширшки, перетворилася з лінії на поверхню. Через страх називати речі їх справжніми іменами ми було намагалися локалізувати небезпечні процеси та навіть думки, що загрожували комфорту нашого звичного світу, і втримати їх у певних кордонах. Бо, наважуючись визнати лінію розмежування лінією фронту, починаємо бачити лінію фронту скрізь. Замість відмежовувати окрему територію, вона починає наново визначати границі кожної речі й таким чином радикально змінювати оптику бачення загалом. Замість лежати мертвими лініями на мапі, звичні кордони перетворюються на лінії високої напруги чи лінії нової жорстокості, бо ріжуть тепер по живому або по такому, що ми вважали досі живим. 
Отже, виходить, ніби речі самі, без нас, повертають собі справжні змісти на місце штучних, тих, що їм були примусово призначені. Інакше кажучи, ми починаємо бачити речі ніби вперше, бо попередні знання про них через досвід, який набуваємо зараз, виявляються недійсними, викривленими, хибними. Лінія бойових дій стає подібною до лінії у малюванні або написанні, де предмети чи слова робляться видимими лише завдяки лінії. 
Усе, що досі ми вважали належним нам, вважали своїм, таким, завдяки чому спроможні були тримати себе цілими, утримувати людське всередині себе, доводиться наново відрізняти від того, що вважаємо своїм за звичкою. 
Працюючи над проектом, ми свідомо не робили прямих посилань до конкретних подій, аби говорити про ці події крізь інші речі або намацувати змісти шляхом застосування метафори, доведеної майже до повного абсурду. Своє завжди повідомляє себе крізь відмінності, уникаючи потрапляння у подібне або таке саме як поразки. 
Замість розгалужування свого та чужого маємо пильнувати лінію, яка окреслює своє серед такого, що лише здається нам у зміненому світі своїм через схожість.

Володимир Будніков, Влада Ралко, Канів, 2016

УКРИТТЯ

Володимир Будніков, Влада Ралко

Невизначеність між миром та війною відкриває небезпечне провалля, куди падають та губляться важливі речі, та світ навколо утікає в різні боки. Замість очікуваної захисної цінності скрізь знаходимо нестачу, яму, пастку. Ми самі немов би провалюємось у прірву між хибною дією та злочинною бездіяльністю. Рік війни минув, але надзвичайний стан речей нікуди не подівся. Час загальмувався та почав день у день відтворювати свою ж власну важку буденність. Ми майже втратили лють, вогонь та завзяття а натомість отримали неминуче зростаючу втому. Тривога перетворилася на звичку, нечутливість не захищає. Звичка до біди не захищає також, а навпаки цю біду накопичує, складає, консервує. 

Ми потрапили до пастки часу, що не обмінюється, застоявся та псується. Тривога виснажила настільки, що закортіло хоча би на деякий час заховатися не тільки від війни, а й від миру, який не втомлюється живити нашу війну. Але звідки саме насувається небезпека? Мир став ворожим, бо постійна загроза великої війни занадто довго випробовує його. Наш примарний спокій було взято у позику, яку доведеться чимось віддавати. Коли на стінах будинків у Києві почали з’являтися трафаретні написи «Укриття», це здалося дивним ана-хронізмом, чимось із шкільних навчань із громадянської оборони радянських часів. Такі вказівники бомбосховищ на випадок авіаційної атаки ніби промовляли до нас: маєте ще запаси спокою на чорний день. Досить символічно, що часто ці написи спрямовували у нікуди, бо за вказаним напрямком не було ніякого укриття. 

ПРИХИСТОК ПОЕТА

Володимир Будніков, Влада Ралко

КАНІВ, ВУЛ. ДНІПРОВСЬКА

Олександр Бабак

НАДІСЛАТИ НАМ ЛИСТА

developed at INTSIGN