ЛІНІЯ РОЗМЕЖУВАННЯ (МІЖ СВОЇМ І ТИМ САМИМ)
Уже третій рік наша увага прикута до так званої лінії розмежування щоденно. Межа, що від початку воєнних дій на Сході здавалася сповненою певної логіки розрізняння «свого» від «чужого», зараз, здається, розповзлася вширшки, перетворилася з лінії на поверхню. Через страх називати речі їх справжніми іменами ми було намагалися локалізувати небезпечні процеси та навіть думки, що загрожували комфорту нашого звичного світу, і втримати їх у певних кордонах. Бо, наважуючись визнати лінію розмежування лінією фронту, починаємо бачити лінію фронту скрізь. Замість відмежовувати окрему територію, вона починає наново визначати границі кожної речі й таким чином радикально змінювати оптику бачення загалом. Замість лежати мертвими лініями на мапі, звичні кордони перетворюються на лінії високої напруги чи лінії нової жорстокості, бо ріжуть тепер по живому або по такому, що ми вважали досі живим.
Отже, виходить, ніби речі самі, без нас, повертають собі справжні змісти на місце штучних, тих, що їм були примусово призначені. Інакше кажучи, ми починаємо бачити речі ніби вперше, бо попередні знання про них через досвід, який набуваємо зараз, виявляються недійсними, викривленими, хибними. Лінія бойових дій стає подібною до лінії у малюванні або написанні, де предмети чи слова робляться видимими лише завдяки лінії.
Усе, що досі ми вважали належним нам, вважали своїм, таким, завдяки чому спроможні були тримати себе цілими, утримувати людське всередині себе, доводиться наново відрізняти від того, що вважаємо своїм за звичкою.
Працюючи над проектом, ми свідомо не робили прямих посилань до конкретних подій, аби говорити про ці події крізь інші речі або намацувати змісти шляхом застосування метафори, доведеної майже до повного абсурду. Своє завжди повідомляє себе крізь відмінності, уникаючи потрапляння у подібне або таке саме як поразки.
Замість розгалужування свого та чужого маємо пильнувати лінію, яка окреслює своє серед такого, що лише здається нам у зміненому світі своїм через схожість.
Володимир Будніков, Влада Ралко, Канів, 2016
