Невизначеність між миром та війною відкриває небезпечне провалля, куди падають та губляться важливі речі, та світ навколо утікає в різні боки. Замість очікуваної захисної цінності скрізь знаходимо нестачу, яму, пастку. Ми самі немов би провалюємось у прірву між хибною дією та злочинною бездіяльністю. Рік війни минув, але надзвичайний стан речей нікуди не подівся. Час загальмувався та почав день у день відтворювати свою ж власну важку буденність. Ми майже втратили лють, вогонь та завзяття а натомість отримали неминуче зростаючу втому. Тривога перетворилася на звичку, нечутливість не захищає. Звичка до біди не захищає також, а навпаки цю біду накопичує, складає, консервує.
Ми потрапили до пастки часу, що не обмінюється, застоявся та псується. Тривога виснажила настільки, що закортіло хоча би на деякий час заховатися не тільки від війни, а й від миру, який не втомлюється живити нашу війну. Але звідки саме насувається небезпека? Мир став ворожим, бо постійна загроза великої війни занадто довго випробовує його. Наш примарний спокій було взято у позику, яку доведеться чимось віддавати. Коли на стінах будинків у Києві почали з’являтися трафаретні написи «Укриття», це здалося дивним ана-хронізмом, чимось із шкільних навчань із громадянської оборони радянських часів. Такі вказівники бомбосховищ на випадок авіаційної атаки ніби промовляли до нас: маєте ще запаси спокою на чорний день. Досить символічно, що часто ці написи спрямовували у нікуди, бо за вказаним напрямком не було ніякого укриття.
